весь травень нас кошмарили ракети, мопеди, шахіди, балістика.
я попросила ходити в метро, бо нещодавні вихідні в тамбурі під ПВО, шахідами і обломками геть виснажили.
і перший же похід в укриття - атака балстикою. ракета долетіла за 7 хв, ми добігли за 8. добігали під звуки пво.
треба дивитись правді в очі, я не можу спати спокійно, коли є загроза ударів, коли трясе дім, а в небі різнокольорове сяйво, але я можу сидіти в метро і готуватися до іспитів, чим тепер і займаюся.
вкотре з кротом намагаємося перейти на укр.мову, є надія, що ми таки залишимося з рідною ненькою, але не факт.
переходити за таких печальних обставин, як сварка з рідним батьком - погана ідея. але ідея "руського миру" в голові батька і трансляція цього показового лайна, що в росії все ок і навіть ввп скакнуло вверх, просто вибісили.
він не розуміє, як жити під ракетами. як стояти на своїх двох і відчувати коливання домівки. і це бісить.

із позитивного, почали бігати, я здихаю на 500 метрах, переходячи на спокійну ходу.
поки що моя ціль - це пробігти в одному темпі хоча б 900 метрів.. далі бокс, хочу піти на бокс. ми з кротом не покинули цю ідею, просто відклали, але десь треба випускали пару і бокс, чому б ні?