я тупе дитя.....якийсь день різний...я з горем пополам здала екологію, це не спецпредмет і звичайно шаровий, але 3 рази йшла здавати!!! відбувається деградація чи щось інше....скоріш все разом. Щось інше, це проблеми, які я до цих пір не можу наважитися вирішити, я відкладаю у довгий ящик, забуваю, роблю вигляд "все гаразд", а реалії страшні. Мені важко, навіть не тому, що багато проблем,а тому, що я в них навіть собі не зізнаюся. Обманюю себе!
Про щоденник мовчу, сюди я ніколи нічого не викладу, ні сюди, ні в інше місце, бо роблю вигляд, що все так і має бути...це гнітить. Радість, сміх, посмішка - я така на людях, але залишившись сам на сам із собою, плачу, відганяю погані думки і плачу, все тому, що втікачка....я втікаю від проблем, закриваю очі, вуха, відвертаюся від них - роблю все, щоб не помічати...якесь насилля над собою...розумію,що їх стає більше, але уперто не помічаю(
Вечір взагалі поганий видався...прийшла додому взяти речі, мати незадоволена, тому що напряг із сесією(тимчасово мешкаю у рідних), у котрий раз сказала, що я їй набридла і без мене краще. у своєму ж домі не почувати себе як вдома, хоч бери і з`їзджай, але куди?. Масла у вогонь піддала цим відношнням, але фініш, яким він був! Такого я сама не очікувала від себе. Чекаю маршрутку на зупинці півгодини. На вулиці холодно, сиро. І ось рятівний транспорт їде...їде....їде і не зупиняється. І так дві проїхали. Не роблячи жодного руху, я почала плакати, тупо плакати, як дитина....це була остання крапля, поки добралася додому, десь хвилин 30, весь цей час ревіла..на диво,підходячи, до під`їзда, сльози в мить висохли, але на душі сумно і важко...
це помітив Т..в асьці, я сказала, що все в порядку, але це не так, навіщо говорити те,що не можу до кінця розповісти, краще мовчати....
а реально все притупилось,я навіть думати не хочу, нічого робити, все пофіг