на три дні скорбота,
як дань трагедії в Дніпрі.
але мені здається що ця скорбота почалася ще 24 лютого 2022 і продовжується дотепер.
кожен день -це скорбота за воїном, який захищає мене від виродків з боку росії чи за загиблими, які опинилися під уламками ракети спрямованої в місце, де є люди(байдуже цивільні чи військові. головне, що там люди)
це кожен довбаний день.
скорбота не закінчиться доти, доки йде війна.
і в цій скорботі інколи просто треба зуміти насолодитися моментом, видихнути, і знову в неї поринути з головою.
смі рясніють цифрами, які насправді мало про що кажуть. але якби кожна жертва і кожна цифра мала на мене той вплив , який має бути від знання цих цифр - я би втратила розум. але я чекаю. я чекаю ту цифру, яка ознаменує кінець війні. вона може бути не великою, але дуже впливовою.
я чекаю смерті тих, хто дає накази на випуск ракет, на підтримку війни.
я чекаю на ізоляцію і сором тих, хто замовчує про війну і тих, хто нічого не робить, щоб її зупинити.
я в кінці кінців чекаю, що російсьмовне населення в Україні займе належне їм місце, а саме місце якоїсь діаспори. зазвичай це сильне, але не численне суспільство(до речі, про діаспору українців в Канаді,можна легенди створювати, наскільки це цікавий феномен). саме так, не численне.
так, я і на це чекаю. навіть при тому, що поки розмовляю в побуті російською. але над цим працюю.
старалася не дивитись вчора фото чи відео. це дуже боляче.. і дуже страшно
Просто відтяли шмат будинку, відтяли стільки життів
youtu.be/4u--jOQxFcs?t=1
і навіть після таких кадрів, я не завжди йду до метро. чому?
це пов’язано зі спокоєм. так, важлива не тільки фізична безпека, а й психологічна. і часто перемагає друге. ця дивна ілюзія захищенності в стінах, котрі можуть поховати живцем.